"Мені судилося блукати самій до кінця свого життя" - пише Ольга Кобилянська

— Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, — вважає онук Ольги Юліанівни Олег Панчук. — Він був одним із перших редакторів і критиків її творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший від Кобилянської. Вони покохали одне одного з першого погляду. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», — писала вона йому в одному з листів. Після їх розриву його кореспонденцію до себе вона спалила.

Деякий час Кобилянська і Маковей навіть жили разом. Та мабуть він її по справжньому не любив, а захоплювався лише як письменницею. У 1903 році виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі і 1925 року помер. А Кобилянська так і не вийшла заміж. Єдина розрада в особистому житті — прийомна донька Галина-Олена (по чоловікові Панчук). Вона одночасно була і її племінницею.

— Моя мати жила з О. Кобилянською з п’ятирічного віку, — розповідає Олег Ельпідефорович Панчук. — Її батько — брат письменниці Олександр — був адвокатом. А мати, австрійка, покинула дитину і поїхала до Відня. Усе своє життя моя мама обожнювала Ольгу Юліанівну і називала її матусею. Саме вона доглядала письменницю до останнього подиху. Моя мати закінчила педучилище, але за фахом не працювала, бо на той час українцям було важко влаштуватися, і працювала медичною сестрою в рентгенологічній лабораторії. З моїм батьком Ельпідефором (вдома його звали Іллею) вона познайомилася на вечірці в Українському народному домі в Чернівцях. Батько народився в селянській родині, де, окрім нього, було восьмеро дітей. Але був кмітливим і єдиний отримав вищу освіту. Татко служив на фронті Першу світову війну. Два роки відсидів у концтаборі. Коли вийшов, то закінчив історичний факультет Чернівецького університету. Працював там бібліотекарем, а згодом став першим директором Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. В 1926 році народився мій брат Ігор, а в 1932 — я.

Перше Кохання Івана Франка

Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. Вона добре володіла німецькою і французькою мовами, захоплювалась збиранням етнографічних матеріалів, мала друковані праці. На початках юнак із бідної сім’ї Франків, який уперше зіткнувся з жінкою із інших сфер, навіть не знав, як з Ольгою поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, не вмів танцювати. До того ж думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично, а тому перші листи до неї писав німецькою мовою.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Однак невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні.
Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі. Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозиція була прийнята. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Попри заборону зустрічатись, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися, їй він присвятив IX поезію у ”Зів’ялому листі”: ”Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі...” Ольга Рошкевич теж кохала Франка. Її останнім проханням було, щоб листи від поета поклали їй у труну, під голову — як найдорожчий скарб її життя.

Особисте життя Лесі Українки

«Одержима» написана 18 січня 1901 року, в Мінську, в домі папі Нарейко на розі Михайлівської і Широкої, біля ліжка вмираючого Мержинського. 32 сторінки рукопису, почерком стрімким і летючим, твір, що його потім Франко назве шедевром,-- як це можна було написати за одну ніч, в стані тяжкого стресу, нервової вичерпаності і фізичної втоми?! Чи це була концентрація всіх духовних сил в екстремальних умовах? Чи не катарсис на розломі трагедії? Чи саме в ту безсонну зимову ніч стався раптовий напад натхнення, так довго заблокованого перед тим навалою сумних невідкладних клопотів?
Спроби вичерпно пояснити творчий процес здаються мені безсилими. Ясно, що це спонтанний вибух всіх життєвих творчих сил перед лицем смерті, з якою вона, тоді ще зовсім молода жінка, опинилася віч-на-віч. Це був страшно тяжкий період в шитті Лесі Українки. Як людина -- вона втрачала близького друга. Як поет, філософ, художник вона бачила невідступно перед собою «містерії смерті», агонію, «вищу міру людської слабкості і нещастя». Згодом Леся Українка сама признавалась, що не знає, як витримала все це. Вона доглядала Мержинського самовідречено, до цілковитої втрати фізичних сил і до цілковитого загострення сил духовних. Десь отуг міг замкнутися струм могутніх творчих сил на абсолютній фізичній виснаженості. Після такого творчого напруження людина може загинути або ж перейти в рятівний вимір -- у вимір свого духовного існування. Це, може, навіть своя форма виходу з психологічної кризи. Бо таки ж треба визнати різницю чисто чуттєву між творчою особистістю і не творчою. Тут же загострюються всі чуття до меж небезпечних для самої людини, зате благодатних для мистецтва, бо тільки з таких творів складається його високогірний кряж.
Першопроходці методологічних схем не раз, мабуть, відчували теоретичну скруту, все намагаючись пояснити парадоксальний факт -- чому прогресивній поетесі, співачці досвітніх вогнів, біля вмираючого соціал-демократа явились образи Месії і Міріам. Забуваючи при тому, що мистецькі світи зароджуються в галактиках людського духу, а не в світоглядних настановах і не в побутових закапелках свідомості.
Реальні враження Лесі Українки від життя-буття Мержинського в Мінську, від важких у спілкуванні його тіток, від бридкої погоди й сірого снігу за вікном, часом і від примх самого хворого, були невтішні, але не вони йшли в золоті запаси поетичного слова. Все трансформувалося за складнішими законами психології творчості.
Цей інтелігентний чоловік, син поручика К. В. Мержинського, дворянин за походженням, соціал-демократ за переконаннями, член підпільних марксистських груп (один а найпомітніших, як це видно з документа царської охранки), зв'язківець між мінським та київським підпіллям,-- в очах тодішнього молодого покоління, в очах Лесі Українки, котра шукала своїх шляхів боротьби за національне і соціальне визволення, був революціонером, борцем за справедливість, і образ його був овіяний світлом ще нічим не скомпрометованих ідеалів.
Але печаль долі Мержинського була в тому, що, завжди оточений друзями, в згасанні своєму він залишився самотнім, друзі про нього не дбали, він почував себе забутим. «Скільки каміння було кинуто! скільки проповідей виголошено! і як небагато зроблено для допомоги і моральної підтримки!» -- писала Леся Українка в листі до В. Г. Крижанівської-Тучапської. Яку ж гіркоту, який жаль до його друзів мала відчувати вона -- єдина, хто не покинув його! В її листах із Мінська є вже ці слова -- Месія, і каміння, і проповіді.

Жінки, яких кохав Тарас Шевченко

      Про Шевченка багато брехали. І за його життя, й опісля. І до “Великого Жовтня”, і майже до наших днів. Особливо багато спекуляцій розвелося нав¬ко¬ло особистого життя поета. Насправді ж усе виглядало досить прозаїчно. Він закохувався, ревнував, з гуркотом розривав стосунки. А ще – дуже хотів одру¬житися, мати сім’ю і дітей. Але чим більше він цього прагнув, тим гірше у нього виходило. У чому ж річ?

Сам сирота і кріпак, Тарас Шевченко і дружину хотів мати з цього ото¬чен¬ня. Але трагедія поета полягала у тому, що він переріс своє колишнє се¬ре¬до¬ви¬ще. Селянки уже не сприймали його, вважаючи дивакуватим панком. А пан¬но¬чок не сприймав він – коло тогочасної еліти він до кінця своїх днів вважав чужим.

...Першою була актриса Пеунова із Нижнього Новгорода. Тут Тарас Шевченко, повертаючись у 1857 році із заслання, змушений був півроку прожити під поліцейським наглядом. Актори тоді не належали до привілейованої касти, а він шукав саме таких – простих і небагатих. Тарас Шевченко стежив за духовним і професійним ростом актриси-початківки, підбирав їй необхідну літературу, заради неї навіть зумів запросити знаменитого російського театрального актора Щепкіна, аби той хоч раз зіграв із Пеуновою, дав оцінку її таланту і допоміг влаштуватися на велику сцену в Харкові. Із цього роману залишилася тільки дружба зі Щепкіним і портрет актора, який нині зберігається у Львівському національному музеї. Однак Пеунова виявилася надто вже легковажною молодою особою і, пирхнувши, в останній момент відмовилася від вигідного ангажементу в Харківському театрі, який їй все-таки влаштував Щепкін.

Потім доля звела його з Христиною Довгополенко – наймичкою троюрідного поетового брата Варфоломія Шевченка, він навіть просив Варфоломія вмовити дівчину вийти за нього заміж. Але та відмовила Тарасові Шевченку заради молодого писаря.

Не все, звичайно, було так сумно. Опорою в духовному житті Шевченка зуміла стати Варвара Репніна, внучка останнього українського гетьмана Розумовського. На час знайомства їй було майже 40 років, йому – 29. Але у той час Шевченко кохав іншу – 20-річну поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії, хоча на загал, у “Кобзарі” є дуже мало віршів, присвячених жінкам. І, можливо, цей вибір був би вдалим, але Закревська була заміжня.

Усе життя Тарас Шевченко пам’ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала малому Тарасові перший поцілунок.

Таку “маленьку кучеряву Оксаночку” Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, рум’яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна “дівчинка до чаю”, як називали її дами, була сиротою – і від цього ще більше защеміло серце поета. Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.

Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?... Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: “Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати.” А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.

Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля…

Заміж Ликера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева. Саме Шевченко “привів” Ликеру до Канева, - вважає провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у Каневі Зінаїда Тархан-Береза. – Вона зрозуміла, ким насправді була ця людина, тільки пройшовши довгий і важкий життєвий шлях.